Ім’я – це юридично зафіксоване слово, яке індивідуалізує конкретну особу : Ольга, Володимир, Любов.
У 2001 році Україна прийняла Закон про охорону дитинства. У ньому записані права дітей.
Стаття 7. Кожна дитина відразу після народження має право на власне ім’я і на отримання громадянства. Для цього немовля реєструють , тобто записують у державних документах його ім’я, прізвище, дату народження батьків, місце, де дитина буде жити. Дитина стає справжнім громадянином, і на підтвердження цього отримує свідоцтво про народження.
Украї́нські імена́ — перелік традиційних та поширених українських імен.
У кінці X ст., коли Київська Русь прийняла християнство, на зміну давньоруським найменням прийшли християнські імена грецького, латинського і староєврейського походження, запозичені з Візантії разом з релігією. Але давньоруські імена ще тривалий час продовжували побутувати паралельно з новими християнськими іменами. Так, великий київський князь Володимир, який запровадив на Русі християнство, одержав при хрещенні ім'я Василій, а його син Ярослав Мудрий звався церковним ім'ям Юрій. Проте літописці іменують обох князів лише своїми, слов'янськими іменами. І не тільки в Х ст., а й пізніше, у XI і XII ст., особи князівського дому мали по два імені — при хрещенні дитина одержувала церковне ім'я, але одночасно вона нарікалась давньоруським, так званим «мирським», іменем.
У староукраїнській мові поширеним було також усічення основи імені, скорочення його до початкового складу: Хведь, Клим, Юр замість Хведор, Климент, Юрій.
У дохристиянських іменах доволі прозора етимологія. Дітей називали здебільшого відповідно до обставин родинного життя. Наприклад, довгоочікуваного сина називали Ждан, небажаного — Неждан, Нечай, перший син діставав ім'я Одинець, третій у сім'ї — Третяк тощо. В іменах відображалися певні риси людей (Буян), пора року, коли дитина з'явилася на світ (Зима), віра в магічну силу імені, спільного із назвою рослини, тварини тощо (Береза, Лев, Орел, Сокіл) тощо.
Імена з негативним емоційним забарвленням давалися як застережний захід: за уявленням давніх українців, погані імена (Горе, Захворай) оберігали дітей від дії злих сил. У дохристиянський період поряд з одноосновними іменами існували й двоосновні зі складами -слав, -мир, -волод, -гост, -бор: Милослав, Радослав, Володимир, Всеволод, Ратибор, Житомир, Боримир, Творимир, Брячислав, Мстислав, Ростислав, Ярослав, Ярополк, Святополк, Доброгост, Мутижир тощо.
У складі сучасних імен дослідники виділяють кілька шарів:
У наші дні переважна більшість імен, якими називають новонароджених,
належить до системи традиційних імен, успадкованої від попередніх
поколінь, але естетично відшліфованої.
До складу імен, які функціонують серед корінного українського населення, особливо на межі з іншими етнічними регіонами Закарпаття, увійшли угорські запозичення (Йовшка, Пішта, Фері, Імрі, Тібор, Гіза, Жужа), чеські (Вожена, Власта), польські (Юзик, Броня, Кася), румунські (Даць, Флорій, Думіка, Никора, Ляна, Нуця), німецькі (Вілі, Руді, Терміна, Терта, Йогакка) та ін[4].
На Буковині виділяється група імен, не властивих іншим територіям України: Теофій, Дністрян, Донекій, Філомена, Арманія, Фонета та ін. У середовищі українців зустрічаються молдавські імена: Віоріка, Лівія, Родіка, Філінія, Манолія і подібні[5].
У вживанні загальнонаціональних імен на території різних діалектів відображаються відповідні місцеві фонетичні та морфологічні риси. Наприклад, у деяких говірках південно-західної групи ім'я Дмитро звучить як Ґмитро, Марися як Маришя; Ілько, Омелько, Антін — як Тилько, Гомелько, Гантін. Орудний відмінок чоловічих імен типу Микита, Кузьма, Минула має в середньокарпатських говорах закінчення -ом (Микитом, Кузьмом, Микулом) замість -ою (Микитою, Кузьмою, Микулою); у східнокарпатських і покутсько-буковинських говорах зустрічаються усічені форми кличного відмінка Марі, Гафі, Мико (замість Маріє, Гафіе, Миколо) та ін. Існують також деякі діалектні відмінності і в творенні варіантів імен.
Останнім часом спостерігається нівеляція діалектних особливостей у сфері іменування людей.
Явище варіантності властиве і документальним іменам. Загальнонаціональні варіанти документальних імен виникли у процесі освоєння давніх запозичень і відображають взаємодію літературно-книжної та усно-розмовної традицій у розвитку української мови. З основних фонетико-морфологічних явищ, що створюють варіанти цього типу, можна назвати:
У жіночих документальних іменах найпоширеніше варіювання закінчень -ія, -а (-я): Арсенія — Арсена, Євгенія —Євгена, Лукерія — Лукера, Наталія — Наталя, Парасковія — Параска тощо.
Великою фонетичною і словотвірною різноманітністю відзначаються розмовно-побутові варіанти імен. На різних територіях України, крім спільного фонду цих варіантів, якими користуються усі представники нації, існує також свій набір скорочених, здрібніло-пестливих та згрубіло-зневажливих найменувань.
Дослідник імен сучасних говорів Закарпаття П. П. Чучка констатує, що 270 імен, які функціонують серед українського населення цього краю, реалізуються у 2200 варіантах. Наприклад, 70 варіантів має ім'я Ганна, серед них і місцеві типу Аннуца, Анда, Анцина, Аньча, Ганизя, Ганішка, Ганьча, Низя, Онизя, Онуша та ін. Понад сто розмовно-побутових варіантів імені Іван засвідчила Л. В. Кракалія в буковинських говорах. Деякі з них виникли в процесі багатовікових контактів українського народу з молдавським, як-от: Івануца, Івон, Івоніка, Івонел. Варіанти імені Марія: Маріука, Марікуца, Маріуца, Маріца, Маріучка, Марійора, Марцьола тощо. Місцеві риси мають розмовно-побутові імена й інших регіонів України[6].
На здатність імен варіюватися не завжди зважають при оформленні документів, що викликає ряд небажаних явищ: у документи потрапляють повні імена у місцевій звуковій оболонці, замість повних імен фіксуються розмовно-побутові усічені варіанти, у документах тієї самої особи трапляються різні варіанти імені тощо. Це неминуче призводить до юридичних ускладнень (див. далі).
У 1986 р. побачила світ праця Л. Г. Скрипник і Н. П. Дзятківської «Власні імена людей» за редакцією академіка HAH України В. М. Русанівського, яка помітно відрізняється від п'ятого видання «Словника власних імен людей» (1976) назвою, типом видання (словник-довідник), структурою (введено нові розділи), обсягом інформації про імена і прізвища та ін., що стало підставою вважати цю працю не повторенням попереднього видання, а новим.
За часів Радянського Союзу спостерігались деякі тенденції уніфікації. Спостерігалась, наприклад, значна концентрація імен, тобто невелика кількість їх охоплювала переважну більшість новонароджених. Так, за підрахунками, проведеними за даними РАГСів, у місті Ульянівську шість найпоширеніших чоловічих імен (Сергій, Олександр, Андрій, Володимир, Ігор, Богдан)
і шість жіночих (Олена, Світлана, Наталя, Ірина, Ольга, Марина) одержали майже три чверті всіх народжених у 1967 році хлопчиків та дівчаток. Така ж група найпоширеніших імен (з незначними змінами) отримала першість того року і в місті Києві. Всього у 1967 в місті було використано лише 66 жіночих і 52 чоловічих імені. Більше того, п'ять жіночих імен (Олена, Ірина, Світлана, Тетяна, Наталя) охопили половину маленьких киянок. А серед чоловічих імен першість зайняли Олександр, Сергій, Олег, Володимир, Ігор.
Украї́нські імена́ — перелік традиційних та поширених українських імен.
У кінці X ст., коли Київська Русь прийняла християнство, на зміну давньоруським найменням прийшли християнські імена грецького, латинського і староєврейського походження, запозичені з Візантії разом з релігією. Але давньоруські імена ще тривалий час продовжували побутувати паралельно з новими християнськими іменами. Так, великий київський князь Володимир, який запровадив на Русі християнство, одержав при хрещенні ім'я Василій, а його син Ярослав Мудрий звався церковним ім'ям Юрій. Проте літописці іменують обох князів лише своїми, слов'янськими іменами. І не тільки в Х ст., а й пізніше, у XI і XII ст., особи князівського дому мали по два імені — при хрещенні дитина одержувала церковне ім'я, але одночасно вона нарікалась давньоруським, так званим «мирським», іменем.
У староукраїнській мові поширеним було також усічення основи імені, скорочення його до початкового складу: Хведь, Клим, Юр замість Хведор, Климент, Юрій.
Походження українських імен
Система імен, що побутує в українського народу, формувалася протягом багатьох століть. Основу її складають імена християнського календаря.У дохристиянських іменах доволі прозора етимологія. Дітей називали здебільшого відповідно до обставин родинного життя. Наприклад, довгоочікуваного сина називали Ждан, небажаного — Неждан, Нечай, перший син діставав ім'я Одинець, третій у сім'ї — Третяк тощо. В іменах відображалися певні риси людей (Буян), пора року, коли дитина з'явилася на світ (Зима), віра в магічну силу імені, спільного із назвою рослини, тварини тощо (Береза, Лев, Орел, Сокіл) тощо.
Імена з негативним емоційним забарвленням давалися як застережний захід: за уявленням давніх українців, погані імена (Горе, Захворай) оберігали дітей від дії злих сил. У дохристиянський період поряд з одноосновними іменами існували й двоосновні зі складами -слав, -мир, -волод, -гост, -бор: Милослав, Радослав, Володимир, Всеволод, Ратибор, Житомир, Боримир, Творимир, Брячислав, Мстислав, Ростислав, Ярослав, Ярополк, Святополк, Доброгост, Мутижир тощо.
У складі сучасних імен дослідники виділяють кілька шарів:
- Візантійські християнські імена, або імена християнського календаря — запозичені разом із введенням християнства на Русі у X ст. Ці канонізовані церквою і зафіксовані у спеціальних книгах (святцях) імена давалися під час хрещення. Візантійські імена, крім давньогрецьких, охоплювали давньоримські і давньоєврейські, а також незначну частину імен тих народів, з якими греки візантійської епохи підтримували торговельні і культурні зв'язки. До візантійських імен належать, наприклад, популярні в Україні імена Іван, Олексій, Михайло, Григорій, Петро, Федір, Ганна, Олена, Катерина. На українському мовному ґрунті вони набули специфічного звукового оформлення, обросли різноманітними варіантами і вже давно не сприймаються як запозичені. Канонізовані церквою імена на території сучасної України приживалися поступово. «Незважаючи на поширеність церковних імен у XIV — XV ст., слов'янські особові назви не виходять з ужитку. Іноді одна й та сама особа є носієм церковного і слов'янського імені: на имя Максима инако влада Драгосиновича»[1]. Паралельне вживання таких імен засвідчують історики мови і в XVIII ст.[2][3]
- Давньоруські — Володимир, Всеволод, Ростислав, Людмила та ін., у тому числі кальки з грецької мови типу Богдан, Віра, Надія, Любов, і окремі імена скандинавського походження, що побутували в Давній Русі, — Ігор, Олег, Ольга.
- Імена, запозичені із західнослов'янських і південнослов'янських мов: Ванда, Ружена, Власта, Квітослава та ін.
- Нові імена, які почали з'являтися у радянський час: Воля, Свобода, Слава, Октябрина, Кім, Тракторина та ін. Імена-неологізми поповнювалися за рахунок назв квітів: Лілія, Піонія тощо. Іменами ставали слова типу Геній, Ідеал, Ідея, Новела, Іскра та под. Як показує мовна практика, перевірку часом витримали далеко не всі імена-неологізми 20-х років.
- Імена, запозичені із західноєвропейських мов, типу Альберт, Арнольд, Артур, Вільгельм, Франц, Жанна, Елеонора та подібні. Їх поширенню сприяли популярні твори зарубіжної художньої літератури, преса, радіо, кіно. Так, на честь героїнь трагедій Вільяма Шекспіра дівчат називали Дездемоною, Джульеттою, Офелією, на честь героїні опери Джузеппе Верді «Травіата» — Віолеттою та ін.
- Індивідуальні імена-новотвори, які виникають у колі тієї чи іншої родини. До таких, наприклад, можна віднести ім'я Вальжанна, згадане у творі І. Григурка «Ватерлінія»:
| « | — А Вальжанна — це хто з таким чудним ім'ям? — Донька. Ім'я... — подвійне. Жінка хотіла Жанною назвати, а я Валентиною. Вирішили піти на компроміс. | » |
Регіональні особливості
Спільна для всієї України система імен має на окремих територіях свої особливості. В силу ряду історичних, політичних та географічних факторів деяка специфіка імен помітна на західноукраїнських землях.До складу імен, які функціонують серед корінного українського населення, особливо на межі з іншими етнічними регіонами Закарпаття, увійшли угорські запозичення (Йовшка, Пішта, Фері, Імрі, Тібор, Гіза, Жужа), чеські (Вожена, Власта), польські (Юзик, Броня, Кася), румунські (Даць, Флорій, Думіка, Никора, Ляна, Нуця), німецькі (Вілі, Руді, Терміна, Терта, Йогакка) та ін[4].
На Буковині виділяється група імен, не властивих іншим територіям України: Теофій, Дністрян, Донекій, Філомена, Арманія, Фонета та ін. У середовищі українців зустрічаються молдавські імена: Віоріка, Лівія, Родіка, Філінія, Манолія і подібні[5].
У вживанні загальнонаціональних імен на території різних діалектів відображаються відповідні місцеві фонетичні та морфологічні риси. Наприклад, у деяких говірках південно-західної групи ім'я Дмитро звучить як Ґмитро, Марися як Маришя; Ілько, Омелько, Антін — як Тилько, Гомелько, Гантін. Орудний відмінок чоловічих імен типу Микита, Кузьма, Минула має в середньокарпатських говорах закінчення -ом (Микитом, Кузьмом, Микулом) замість -ою (Микитою, Кузьмою, Микулою); у східнокарпатських і покутсько-буковинських говорах зустрічаються усічені форми кличного відмінка Марі, Гафі, Мико (замість Маріє, Гафіе, Миколо) та ін. Існують також деякі діалектні відмінності і в творенні варіантів імен.
Останнім часом спостерігається нівеляція діалектних особливостей у сфері іменування людей.
Варіанти імен
Імена в залежності від ситуації мовлення можуть виступати у найрізноманітніших видозмінах. Поряд з офіційними повними документальними іменами існують розмовно-побутові (скорочені, чи усічені, здрібніло-пестливі та згрубіло-зневажливі) їх варіанти.Явище варіантності властиве і документальним іменам. Загальнонаціональні варіанти документальних імен виникли у процесі освоєння давніх запозичень і відображають взаємодію літературно-книжної та усно-розмовної традицій у розвитку української мови. З основних фонетико-морфологічних явищ, що створюють варіанти цього типу, можна назвати:
- чергування голосних звуків (Антон — Антін, Никон — Никін, Єремія — Веремій; Євсей — Овсій, Єфрем — Охрім; Аверкій — Оверкій, Оверко; Уліян — Юліан; Влас — Улас; Мойсей — Мусій);
- чергування приголосних звуків (Амеросій — Амбросій; Устин — Устим, Панфіл — Памфіл; Парфен — Парком, Пархім; Фадей — Тадей, Феодосія — Теодозія; Стефан — Степан; Фотинія — Хотина);
- скорочення початку чи кінцівки імені (іноді — і початкової і кінцевої частин): Ігнатій —Ігнат —Гнат, Іларіон — Ларіон, Гликерія — Ликера, Анастасій — Анастас, Арсеній — Арсен, Прокопій — Прокіп та ін.
У жіночих документальних іменах найпоширеніше варіювання закінчень -ія, -а (-я): Арсенія — Арсена, Євгенія —Євгена, Лукерія — Лукера, Наталія — Наталя, Парасковія — Параска тощо.
Великою фонетичною і словотвірною різноманітністю відзначаються розмовно-побутові варіанти імен. На різних територіях України, крім спільного фонду цих варіантів, якими користуються усі представники нації, існує також свій набір скорочених, здрібніло-пестливих та згрубіло-зневажливих найменувань.
Дослідник імен сучасних говорів Закарпаття П. П. Чучка констатує, що 270 імен, які функціонують серед українського населення цього краю, реалізуються у 2200 варіантах. Наприклад, 70 варіантів має ім'я Ганна, серед них і місцеві типу Аннуца, Анда, Анцина, Аньча, Ганизя, Ганішка, Ганьча, Низя, Онизя, Онуша та ін. Понад сто розмовно-побутових варіантів імені Іван засвідчила Л. В. Кракалія в буковинських говорах. Деякі з них виникли в процесі багатовікових контактів українського народу з молдавським, як-от: Івануца, Івон, Івоніка, Івонел. Варіанти імені Марія: Маріука, Марікуца, Маріуца, Маріца, Маріучка, Марійора, Марцьола тощо. Місцеві риси мають розмовно-побутові імена й інших регіонів України[6].
На здатність імен варіюватися не завжди зважають при оформленні документів, що викликає ряд небажаних явищ: у документи потрапляють повні імена у місцевій звуковій оболонці, замість повних імен фіксуються розмовно-побутові усічені варіанти, у документах тієї самої особи трапляються різні варіанти імені тощо. Це неминуче призводить до юридичних ускладнень (див. далі).
Лексикографія
Словники українських імен почали видавати уже на початку 20 століття. Важливу роль відіграв словник «Крестные имена людей», що вийшов у 1909 році як додаток до четвертого тому «Словаря української мови» за редакцією Б. Д. Грінченка. У 1954 році в Інституті мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР було створено (укладачі Н. П. Дзятківська, С. П. Левченко, Л. Г. Скрипник) і надруковано за редакцією члена-кореспондента АН УРСР І. М. Кириченка «Українсько-російський і російсько-український словник власних імен людей», який став основою для наступних чотирьох доповнених і уточнених видань (1961, 1967, 1972, 1976).У 1986 р. побачила світ праця Л. Г. Скрипник і Н. П. Дзятківської «Власні імена людей» за редакцією академіка HAH України В. М. Русанівського, яка помітно відрізняється від п'ятого видання «Словника власних імен людей» (1976) назвою, типом видання (словник-довідник), структурою (введено нові розділи), обсягом інформації про імена і прізвища та ін., що стало підставою вважати цю працю не повторенням попереднього видання, а новим.
Сучасні поширені імена серед українців
Сьогодні українці продовжують послуговуватися традиційним набором імен, який складався, очевидно, тисячоліттями.За часів Радянського Союзу спостерігались деякі тенденції уніфікації. Спостерігалась, наприклад, значна концентрація імен, тобто невелика кількість їх охоплювала переважну більшість новонароджених. Так, за підрахунками, проведеними за даними РАГСів, у місті Ульянівську шість найпоширеніших чоловічих імен (Сергій, Олександр, Андрій, Володимир, Ігор, Богдан)
і шість жіночих (Олена, Світлана, Наталя, Ірина, Ольга, Марина) одержали майже три чверті всіх народжених у 1967 році хлопчиків та дівчаток. Така ж група найпоширеніших імен (з незначними змінами) отримала першість того року і в місті Києві. Всього у 1967 в місті було використано лише 66 жіночих і 52 чоловічих імені. Більше того, п'ять жіночих імен (Олена, Ірина, Світлана, Тетяна, Наталя) охопили половину маленьких киянок. А серед чоловічих імен першість зайняли Олександр, Сергій, Олег, Володимир, Ігор.
Дуже пізнавально.
ВідповістиВидалити